То де ти, ку́рво, ще жива́?!
Чи вже давно на світі то́му?
Вже не кричиш: «Ввєді вайска!»?
Уже не кли́чеш вбивць додому???
Безмо́згла курка! Сатану
Ти рідним батьком називала.
Чиюсь любила ти страну,
Хоча, в країні проживала.
Очи́ма їла ти чуже,
А ротом ча́вкала вкраїнське.
Ти росіянка??? Та невже?!
Ти просто- цуценя ординське.
Пога́вкало, і- на смітник,
Хазяїну давай дорогу
Він піклуватися не звик
І не чекай на допомогу.
Він тільки вміє грабувать,
Ламати, нищити, вбивати…
Така «велика» його рать.
Ти, ля́рво, ма́ла би це знати.
Усім, хто заклика́в війну,
Хто їй писав листи в конверті,
Спокійного не буде сну
Ні за життя, ні після смерті.

Інна Заєць

Прийшла українка до Бога,
вклонилась низенько з порога:
Всевишній, мій Отче, вітаю!
Прийшла я з прекрасного краю,
де хліб на полях колоситься,
найкращі жита і пшениця,
у нас всього вдосталь, є море,
ліси і степи, ріки й доли.
Створив Ти красиву країну,
і мову нам дав солов’їну.
Було б усе добре, але «старший брат» віками нам заздрить,
все хоче забрать,
а нас поневолити і підкорити,
кров’ю вкраїнською землю полити.
І стогне тепер Україна...
Де квітли міста-там руїна.
Де діти сміялись щасливо-
дивитись без сліз неможливо.
Дослухав українку Господь,
і лагідно мовив: Заходь.
Я знаю і бачу все з Неба,
це ваші уроки, так треба.
Приклав до чола їй долоню,
спокійно сказав: Моя доню,
вже скоро скінчаться страждання,
ви винесли випробування.
Готую для вас тепер просвіт,
віднині почнеться ваш розквіт.
Ви стали міцні, як ніколи,
ви всіх об’єднали навколо,
ви стали могутні і сильні,
й навіки залишитесь вільні.
Вклонилася жінка до Бога,
і зникла за Сяйвом порога.
Понесла цю звістку в країну,
в кохану, свободну, єдину.

Сборник "Гражданская лирика".



Брат убивает брата,
на брата пошел войной.
В то время, как правда распята
и спрятана за стеной.

Слезы кровавые льются,
и вовсе не холоден град.
Вот только паны дерутся,-
чубы у солдат трещат.

Волчицами жены завоют,
молитвы сплотят матерей.
Но смерть не щадит героев,
война не щадит детей.

Брат убивает брата,
вера - в плену слепоты.
Лишь время найдет виноватых
и подсчитает кресты...

Жінка, що вижила в лютому, знову збирає валізу.
Складає туди шампунь, помаду, білизну і тепловізор,
Загорнуту в жовту газету фамільну бабусину чашку,
Сукню молодшої доньки, в якій та ішла до причастя,
Спортивний костюм, ліхтарик, рацію, сірники,
Нанизані на мотузочку сином засушені ягідки,
Кросівки, гумові капці, карту місцевості, дощовик,
В шовкову сукню замотаний батьків старий дробовик,
Прапор, прошитий осколками піксель, весільне фото,
Парфуми, блузку, в якій ходила колись на роботу,
Турнікет, бандаж, кровоспинне, ароматичні свічки,
Старшою донькою вишиті хрестиком сорочки,
Спідницю, сухі галети, шеврони, компактний фен,
Від шлунку, від кашлю, від горла, ібупрофен,
Книжку, лептоп та мишку, сухі трояндові пелюстки,
Курячого бога із дна швидкої гірської ріки,
Переноску із кішкою, квітчасту мамину хустку,
Капелюшок, в якому літала в Італію у відпустку,
Крем від зморшок, баночку з чорним перцем...
Останнім жінка зверху кладе своє пульсуюче серце.
Жінка, що вижила в лютому, вириває себе з корінням.
Історія знову пишеться втраченим поколінням.
Юлія Ілюха ФБ

Мамо, я на небі, я- хмаринка,
З вишини дивлюсь на білий світ..
Тут, зі мною, Коля і Маринка,
Дядько й тітка наші шлють привіт..
Тут багато діток незнайомих-
Ті, хто врятуватися не зміг..
Ті, хто не добіг до ешелону,
Ті, хто заховатися не встиг..
Поряд бавиться якась чужа дитинка,
Де її сім'я-вона не знає..
Очі в неї-крижана сніжинка,
І волосся сиве заплітає...
Як її зовуть, не пам'ятає..
Каже, що жила колись у Бучі..
Ляльку без волосся пригортає
І пір'їнки з крил склада докучі..
Колька, наш сусід, загинув першим.
А його сестричка-вслід за нами.
Я спитати хочу тих, хто долі вершить:
А у вас теж діти є? І мами????
Що ж ви на Вкраїні наробили?!
Принесли в мій дім смертельну зброю!!!
Ми ж у вас рятунку не просили!
Ви до нас самі прийшли- війною!!!
Зруйнували рідну Батьківщину,
Повбивали діточок маленьких!
Чоботом стоптали цвіт калини,
Згвалтувавши посивілу неньку!!!
Що ж ви наробили, росіяни?!
Чом пішли на гріх, братоубивці?!
... На могилах, на дитячому майдані
Сива мати садить чорнобривці..

22.06.2022

Ну що, суко?
Дочекалася вдома сина?
Чи болить тобі, курво,
Що він стратив чиюсь дитину?
Чи пече тобі пеклом
В грудях там
Де колись любила?
Чи любила ти?
Чи любила….?!
Як сережки?
Пасують?
То Наталка колись носила
Та,Що тілом своїм закрила
Сина
Коли те, що ти народила
Їх убити прийшло.
Ти в утробі своїй зносила
Дітовбивцю
Ти знала?
Кожна мати тепер вас проклЯла!
Кожен крик, кожен стогін , і туга
Уночі тобі будуть за друга!
Наші дітки прийдуть вас будити
І щоночі будуть вас вчити
Любити.
Вони вміють, ти ж знаєш.
Але ти цього не пізнаєш.
Чи ти бачила їхні очі?
Будеш бачити їх щоночі
І в сережках отих сконаєш.

"Ти, сука, здохнеш в цім краю
У небі, в полі, у гаю.
Де йдуть без зброї на броню.
Де кажуть "на хуй кораблю".
Ти прогниєш у цій землі
На моїй визвольній війні.
Розквітнеш сонях навесні
Могутня армія русні.
За Харків, Марік, за Ірпінь,
За прірву надлюдських терпінь
Наступні десять поколінь
У пеклі скнитимеш. Амінь.
Ми – Чорнобаївка, ти – мрець,
безжально злитий нанівець.
Нам уривається терпець.
Ти здохнеш, сука, це кінець".

Мам, я в плену, но ты не плачь.
Заштопали, теперь как новый.
Меня лечил херсонский врач
Уставший, строгий и суровый.

Лечил меня. Ты слышишь, мам:
Я бил по городу из «Градов»,
И пол-больницы просто в хлам,
Но он меня лечил: «Так надо».

Мам, я - чудовище, прости.
В потоках лжи мы заблудились.
Всю жизнь мне этот крест нести.
Теперь мои глаза открылись.

Нас провезли по тем местам,
Куда снаряды угодили.
А мы не верили глазам:
Что мы с Херсоном натворили!

В больницах раненых полно.
Здесь каждый русских проклинает.
Отец, белей, чем полотно,
Ребенка мертвого качает.

Мать, я - чудовище, палач.
И нет здесь, мама, террористов.
Здесь только стон людской и плач,
А мы для них страшней фашистов.

Нас, мам, послали на убой,
Не жалко было нас комбату.

Тут мне херсонец крикнул: «Стой!
Ложись, сопляк!» - и дальше матом.

Он не хотел в меня стрелять.
Он - Человек, а я - убийца.
Из боя вынес! Слышишь, мать,
Меня, убийцу, кровопийцу!

Мам, я в плену, но ты не плачь.
Заштопали, теперь как новый.
Меня лечил херсонский врач
Уставший, строгий и суровый.

Он выполнял врачебный долг,
А я же, от стыда сгорая,
Впервые сам подумать смог:
Кому нужна война такая?

Автор - солдат Сергей Гусев

Стих был написан в 2014 году про Донецк. В данном варианте изменено название города.

Сборник "Стихи для детей".

Для дошкольного и младшего школьного возраста.


"Вот и лето на носу" - бабушка сказала.
Я у зеркала кручусь, не могу понять,
где там бабушка моя лето увидала?
Так и сяк крутила нос. Лета не видать.

Может, нужно взять очки бабушкины с полки?
Вдруг, они не просто так? Может, в них секрет?
Может, где-то волшебство притаилось в стеклах?
Покрутила их в руках, но секрета нет.

Целый день смотрю в окно, там сегодня дождик.
И у зеркала кручусь, изучаю нос.
Все на месте, как всегда. Но меня тревожит,
где там лето прячется? Вот такой вопрос.

Изучала, как могла. Честно, я старалась
как-то на своем носу лето разглядеть.
Но потом, в конце концов, просто догадалась,
видно мне, скорей всего, нужно повзрослеть...

Сборник "Гражданская лирика".

"Разруха не в клозетах, а в головах" (проф. Преображенский, "Собачье сердце")



Когда-то Мишка видел сны
о тёплом море.
Теперь он видит лик войны,
и смерть, и горе.

Когда-то Мишка жил в дому
у мамки с папкой.
Теперь приходится ему
стелить охапку.

А сено колется в лицо,
и стынут ноги.
И страшно выйти на крыльцо,
ведь нет подмоги.

И разбомбили навсегда
у Мишки детство.
А наступили холода,
и негде деться.

Зима теснит сырой подвал
и мёрзнет Мишка.
И кто-то веру отобрал
из рук мальчишки.

Ему десятый лишь пошёл,
но он, как прежде,
твердит: Всё будет хорошо!
Ведь есть надежда...